>

Меню
Свіжі наукові записки
Студенти і партнери
Скачати курсову роботу sap
- цікава курсова робота. - дипломна робота.

Інститут екстрадиції в міжнародному праві



Ціна: 0 грн
Додана: 27.07.2011

Розмір файлу: 36.36 Kb
Тип файлу: RAR
Рейтинг: 4/4Середня оцінка: 4



 

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………  3
РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ТА НОРМАТИВНІ ОСНОВИ ЕКСТРАДИЦІЇ…………………………………………………………………… 7
1.1.    Поняття інституту видачі правопорушників………………………... 7   
1.2.    Екстрадиційні правовідносини……………………………………... 13
 РОЗДІЛ 2. УЗАГАЛЬНЕННЯ СВІТОВОГО ДОСВІДУ ЕКСТРАДИЦІЇ….. 16
 2.1. Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року як основний нормативний акт регулювання інституту
екстрадиції………………………………………………………………………..16
 2.2. Співвідношення норм національного законодавства та норм міжнародного права, що стосуються інституту видачі правопорушників…..22
 РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ЕКСТРАДИЦІЇ…………………………………………………...27
ВИСНОВКИ………………………………………………………………...32
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….34





ВИСНОВКИ

    Таким чином, екстрадиція – це узгоджений між зацікавленими державами на основі норм міжнародного права акт правової допомоги, що полягає у передачі фізичної особи, яка скоїла злочин міжнародного характеру, іншій державі з ціллю притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності або для приведення до виконання вироку, що вступає в силу відносно цієї особи.
    В наш час загальновизнано, що видача злочинців – це право держави, а не її обов’язок. Обов’язок видачі може бути тільки за наявності відповідного міжнародного договору із врахуванням визначених умов. Держава, яка направляє запит про видачу, бере на себе обов’язок не притягувати до кримінальної відповідальності і не піддавати покаранню особу за  злочинні діяння, видача за які не була передбачена.
    Правовими основами екстрадиції є багатосторонні договори по боротьбі з окремими видами міжнародних правопорушень і правопорушень міжнародного характеру, наприклад, Конвенція Ради Європи про видачу правопорушників 1957 року, Конвенція Ради Європи про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, Гаазька Конвенція по боротьбі з незаконним захопленням повітряних суден 1970 року.
Власне процедура екстрадиції є досить тривалою і складається з ряду формальностей. В більшості випадків ця процедура здійснюється за допомогою Інтерполу. Прокуратура країни, яка вимагає видачі свого громадянина, повинна направити в штаб-квартиру Інтерполу запит з роз’ясненням, в чому він обвинувачується і на якій основі. Після цього Інтерпол приймає рішення про об’явлення особи в міжнародний розшук. Якщо особа, на арешт якої є санкція Інтерполу, затримана на території якоїсь держави, суд цієї держави повинен прийняти рішення про видачу особи, що розшукується. Після цього здійснюється власне видача особи.
Проте участь Інтерполу не є обов’язковою і екстрадиція може здійснюватись на основі двосторонніх домовленостей.
      Правопорушення, пов’язані з цивільно-правовою і адміністративно-правовою відповідальністю не можуть бути причиною для видачі. Для здійснення видачі особи необхідно встановити в її діях склад злочину. При цьому в національному законодавстві ряду країн діє положення про те, що перед тим, як суд розпочне встановлювати наявність складу злочину, необхідно отримати відповідь  на питання, чи передбачена запитуючою державою видача правопорушників в аналогічних ситуаціях по відношенню до держави, якій пред’явлено запит.
    Для приведення вироку про екстрадицію у виконання до запиту про видачу повинні додаватись завірена копія вироку з відміткою про вступ його в законну силу і текст кримінального закону, на основі якого особу засуджено.
    Видача правопорушників здійснюється на підставах, які встановлюються міжнародними дво- та багатосторонніми договорами. При цьому варто зазначати ті умови, недотримання яких може бути підставою невидачі осіб. Серед таких умов – можливість застосування смертної кари до особи, що видається іншій державі, недотримання її прав, неповаги до людської честі та гідності тощо. Також державам надається право на невидачу власних громадян, невидачу осіб, якщо є підозра про переслідування них за расовою, етнічною, національною, гендерною ознакою тощо. В наш час поряд з принципом невидачі своїх громадян іноземним державам утвердився принцип невидачі політичних злочинців. Він закріплений в ряді багатосторонніх і двосторонніх договорів про правову допомогу і в національному законодавстві багатьох держав.
    Інститут екстрадиції є досить важливим інститутом міжнародного права, який має багато перспектив розвитку. Фактично він являє собою поєднання суверенних прав держави з правами людини. Важливими умовами для здійснення екстрадиції є застосування принципу «подвійної кримінальності», що водночас може бути підставою для невидачі осіб.
    Сучасні реалії екстрадиції дозволяють говорити про формування нової концепції, яка іде на зміну концепції правової допомоги. Мова йде про концепцію правових гарантій прав і свобод. Ця нова сучасна концепція екстрадиції все частіше стає необхідною як під час нормативного регулювання питань екстрадиції, так і практики її застосування.
     

     






 


 










СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1.    Європейська конвенція «Про видачу правопорушників» 13 грудня 1957р.// Збірка договорів Ради Європи Парламентське видавництво. — 2000. 
2.    Європейська конвенція про захист прав та основоположних свобод від 1950 року.
3.    Мінська Конвенція «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» 10 листопада 1994 року.
4.    Постанова Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004року №16. Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов’язаних з їх екстрадицією.
5.    Абашидзев А.Х., Васильєв Ю.Г. Інститут екстрадиції у сучасному міжнародному праві // Юрист міжнародник. - 2003. - №3. - С. 11-19.
6.    Антонович М. Міжнародне публічне право. – К.: Вид. дім «КМ академія». – 2003. – 340с.
7.    Бойцов А.И. Выдача преступников. – СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс». – 2004. – 730с.
8.    Васильев Ю.Г. Институт выдачи преступников (экстрадиции) в современном международном праве. – М.: Зерцало. – 2003. – 165с.
9.    Виноградова О. Видача (екстрадиція) осіб, які вчинили злочини // Адвокат. - 1999.- №1. - С.13-14.
10.    Виноградова О. Принципи міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю // Право України. – 1999. - №4. – С.90-93.
11.    Галенская Л.Н. Правовые проблемы сотрудничества государств в борьбе с преступностью. – СПб.: Юридическая литература. – 1978. – 298с.
12.    Гоцул О. Проблемні питання інститутів політичного притулку та екстрадиції в Україні // Юридичний журнал. – 2006. -  № 1. – С.28-31.
13.    Кушнір І. Екстрадиція у світлі конвенції про захист прав людини і основоположних свобод // Право України. – 2006. –  №5. – С. 36-42.
14.     Лихова С., Свистуленко М. Актуальні питання вдосконалення інституту екстрадиції // Право України. – 2001. - №1. – С. 12-14.
15.     Матвійчук О. В. Інститут екстрадиції в Україні через призму комплексності // Право України. – 2006. – №7. –  С. 49-53.
16.    Мацько А.С. Міжнародне право. – К.: Знання. – 2003. – 452с.
17.    Міжнародне право / За ред. М.В. Буроменського. – К.: Юрінком Інтер. – 2006. – С.227.
18.    Міжнародне публічне право / За ред. Г.О. Анцелевича. – К: Алерта. – 2005. – 424с.
19.     Международное право / Под ред. Ю.М. Колосова, Э.С. Кривчикова. – М.: МГИМО. – 2000. –  235с.
20.    Сафаров Н.А. Європейський ордер на арешт: трансформація процесу екстрадиції // Московський журнал міжнародного права. – 2003. - №4. – С.194-214.
21.    Свистуленко М. Законодавча регламентація екстрадиції в Україні // Вісник прокуратури. – 2003. – № 12. – С. 66-71.
22.    Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву. – СПб., 1887. – С.317.
23.    Тертишник В., Тертишник О. Проблеми міжнародного співробітництва у сфері правосуддя: екстрадиція та конфіскація // Юридична Україна. - 2003. - №6. – С. 34-39.
24.    Тодоров І.Я. Міжнародне публічне право. – К.: Знання. – 2005. – 414с.
25.    Черниченко О.В. Ліквідація конкуренції юрисдикцій держав: внутрідержавні та міжнародно-правові підходи // Московський журнал міжнародного права. – 2003. - №4. – С.222-242.



Нові курсові
Наукові ресурси Set
Нам цікаво main
Студентські статті

Реклама в Интернет www.megastock.ru Здесь находится аттестат нашего WM идентификатора 306628194038